§ 3. Постійне та тимчасове природокористування - Академічний курс Підручник для вищих навчальних закладів За загальною...

г

§ 3. Постійне та тимчасове природокористування

ристування на правах оренди. Земельні ділянки передаються у тимчасове користування виключно на правах оренди. Це стосується і земельних ділянок лісового та водного фондів.

Так, відповідно до ст. 57 ЗК України земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцево­го самоврядування надаються на умовах оренди підприємствам, ус­тановам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогоспо­дарські підрозділи, для ведення лісового господарства, спеціально­го використання лісових ресурсів і для потреб мисливського гос­подарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, тури­стичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

А земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведен­ня і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди для сінокосіння, рибогосподарсь­ких потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і ту­ристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо грома­дянам та юридичним особам. Використання земельних ділянок водного фонду для рибальства дозволяється здійснювати за згодою їх власників або за погодженням із землекористувачами (ст. 59 ЗК України).

Орендні відносини щодо землі порівняно з відповідними відно­синами щодо інших природних ресурсів, більш детально регламен­товані.

Особливості права оренди земельних ділянок регулюються ЗК України, ЦК України, Законом України «Про оренду землі» (від 1998 р. у ред. Закону України від 2003 р. із наступними змінами), іншими актами законодавства України.

Статтею 93 ЗК України та ст. 1 Закону «Про оренду землі» орен­да земельної ділянки визначається як засноване на договорі стро­кове платне володіння та користування земельною ділянкою, не­обхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої

ДІЯЛЬНОСТІ.

З аналізу законодавства можна виділити визначальні ознаки права оренди земельних ділянок:

— правовою підставою виникнення цього права є договір орен­ди землі, тобто угода сторін про взаємні зобов'язання, відповідно До яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і ко­ристування земельну ділянку для господарського використання на

109

Розділ V. Право природокористування

обумовлений договором строк, а орендар зобов'язаний використо­вувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог зе­мельного законодавства (ст. 13 Закону «Про оренду землі»);

договір оренди землі укладається у письмовій формі й за ба­
жанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально (ст. 14
Закону України «Про оренду землі»);

договір оренди землі набуває чинності після його державної
реєстрації (ст. 18 Закону України «Про оренду землі»);

орендодавцями за договором оренди землі виступають влас­
ники земельної ділянки або уповноважені ними особи: громадянин
або юридична особа — щодо земель приватної власності, сільська,
селищна, міська рада — щодо земель комунальної власності, район­
на, обласна ради та Верховна Рада Автономної Республіки Крим —
щодо земельних ділянок, що перебувають у спільній власності тери­
торіальних громад, органи державної влади — щодо земель держав­
ної власності (ст. 4 Закону України «Про оренду землі»);

орендарями земельних ділянок можуть виступати: районні,
обласні, Київська та Севастопольська міські державні
адміністрації, Рада міністрів АРК та Кабінет Міністрів України;
сільські, селищні, міські, районні та обласні ради, Верховна Рада
Автономної Республіки Крим; громадяни та юридичні особи Ук­
раїни, іноземці та особи без громадянства, іноземні юридичні осо­
би, міжнародні об'єднання та організації, а також іноземні держа­
ви (ст. 5 Закону України «Про оренду землі»);

орендована земельна ділянка або її частина може передава­
тись орендарем у суборенду, якщо це право не обмежене законом
або договором на підставі ст. 111 п. 1 «б» ЗК України. Такі обме­
ження на передачу земельних ділянок у суборенду передбачені, зо­
крема, ст. 8 Закону України «Про оренду землі»: а) не дозволяється
зміна цільового призначення землі; б) умовою суборенди є
закріплення відповідного положення в договорі оренди або пись­
мова згода орендодавця (якщо протягом місяця останній не
надішле письмового повідомлення щодо своєї згоди чи заперечен­
ня, орендована земельна ділянка або її частина може бути переда­
на в суборенду); в) строк суборенди не повинен перевищувати
строку дії договору оренди; г) умови договору суборенди не по­
винні виходити за межі договору оренди; д) на ділянці, що пере­
дається в суборенду,' не повинні бути розташовані цілісні майнові
комплекси підприємств, установ і організацій державної або кому-

110

§ 3. Постійне та тимчасове природокористування

нальної власності, а також заснованих на майні, що належить Ав­тономній Республіці Крим, та їх структурних підрозділів. У разі припинення договору оренди чинність договору суборенди земель­ної ділянки припиняється. Договір суборенди земельної ділянки підлягає державній реєстрації. За згодою сторін договір суборенди земельної ділянки посвідчується нотаріально;

— передача земельної ділянки в оренду в певних випадках мож­
лива із зміною її цільового призначення (частина третя ст. 124 ЗК
України), крім земель сільськогосподарського призначення;

законодавство передбачає можливість переходу права на
оренду земельної ділянки після смерті громадянина-орендаря (до
спадкоємців, а за їх відмови чи відсутності таких — до осіб, які ви­
користовували цю земельну ділянку разом з орендарем і виявили
бажання стати орендарями), а також у разі засудження фізичної
особи-орендаря до позбавлення волі або обмеження його дієздат­
ності (до одного із членів сім'ї за його бажанням, а в разі їх відсут­
ності або відмови — до осіб, які використовували цю ділянку ра­
зом з орендарем за їх згодою) (ст. 7 Закону «Про оренду землі»);

орендар, який відповідно до закону може мати у власності
орендовану земельну ділянку, має переважне право на придбання
її у власність у разі продажу цієї земельної ділянки, за умови, що
він сплачує ціну, за якою вона продається, а у разі продажу на кон­
курсі (аукціоні) — якщо його пропозиція є рівною з пропозицією,
яка є найбільшою із запропонованих учасниками конкурсу
(аукціону) (ст. 9 Закону України «Про оренду землі»);

оренда земель завжди передбачає плату за користування зе­
мельною ділянкою (орендну плату) (ст. 21 Закону України «Про
оренду землі»), така плата може справлятись у грошовій, нату­
ральній та відробітковій (надання послуг орендодавцю) формах,
або шляхом поєднання різних форм (ст. 22). Орендна плата за зе­
мельні ділянки державної і комунальної власності, які передані в
оренду для сільськогосподарського використання, переглядається
один раз на три роки в порядку, встановленому законом або дого­
вором оренди. Орендна плата за земельні ділянки, що перебувають
У власності фізичних та юридичних осіб, переглядається за згодою
сторін (ст. 23).

Об'єктом тимчасового природокористування на умовах оренди може бути не тільки земля, а й інші природні ресурси: водні об'єкти, ділянки лісу, мисливські угіддя. Підставою виникнення

111

Розділ У. Право природокористування

орендних правовідносин щодо цих природних ресурсів також є до­говір оренди, тобто угода, згідно з якою одна сторона (орендода­вець) тимчасово на заздалегідь обумовлений строк передає іншій стороні (орендарю) конкретний природний об'єкт (його частину), а орендар зобов'язується добросовісно користуватись об'єктом оренди відповідно до умов договору, вчасно вносити орендну пла­ту, а також виконувати інші умови договору. Орендний договір щодо водних чи лісових об'єктів може бути як короткостроковим (до трьох років), так і довгостроковим (до 25 років). Конкретний строк оренди природних ресурсів передбачається договором. Дого­вір оренди водних, лісових ресурсів, мисливських угідь на відміну від договору оренди землі:

може стосуватися лише природних ресурсів місцевого зна­
чення;

за загальним правилом, не дозволяється зміна цільового при­
значення природного об'єкта, в орендному договорі чітко визна­
чається цільове призначення, за яким має здійснюватися викорис­
тання природного об'єкта, що передається в оренду (наприклад,
водні об'єкти можуть передаватися в оренду для риборозведення,
виробництва сільськогосподарської та промислової продукції,
лікувальних, оздоровчих та деяких інших цілей);

переуступка права оренди інших, крім землі, природних
об'єктів чи їх частин (суборенда), як правило, забороняється.

£ ^ 4. Право користування природними ресурсами загальнодержавного та місцевого значення

Усі природні ресурси України поділяються на природні ресурси загальнодержавного та місцевого значення. Такий поділ уперше було здійснено Законом України. «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 39), а згодом поглиблено щодо кож­ного природного ресурсу актами природоресурсного законодавст­ва.

До природних ресурсів загальнодержавного значення відповідно до ст. 39 Закону України «Про охорону навколишнього природно­го середовища» та деяких інших актів законодавства належать:

— територіальні та внутрішні морські води;

112

§ 4. Право користування природними ресурсами ... та місцевого значення

природні ресурси континентального шельфу та виключної
(морської) економічної зони;

атмосферне повітря;

підземні води1;

поверхневі води, що знаходяться або використовуються на
території більш як однієї області, а також їх притоки всіх порядків
(курсивом виділено частину формулювання, встановлену ст. 5 Водно­
го кодексу України);

лісові ресурси державного значення;

природні ресурси в межах територій та об'єктів природно-за­
повідного фонду загальнодержавного значення, а також: віднесені
до категорії лікувальних (виділено частину формулювання, встановле­
ну ст. 5 Водного кодексу України);

дикі тварини, які перебувають у стані природної волі в межах
території України, її континентального шельфу та виключної
(морської) економічної зони, інші об'єкти тваринного світу, на які
поширюється дія Закону України «Про тваринний світ» і які пере­
бувають у державній власності, а також об'єкти тваринного світу,
що в установленому законодавством порядку набуті в комунальну
або приватну власність і визнані об'єктами загальнодержавного
значення ( в ред. ст. 43 Закону України «Про тваринний світ»;

корисні копалини, за винятком загальнопоширених.

Наведений перелік природних ресурсів загальнодержавного зна­чення, що міститься в ст. 39 згаданого закону, не є вичерпним. За­конодавством України можуть бути віднесені до природних ре­сурсів загальнодержавного значення також інші природні ресурси. Певним чином конкретизується і навіть розширюється перелік природних ресурсів загальнодержавного значення в актах природо-ресурсного законодавства. Нами вже зверталась увага не конкрети­зуючі формулювання в цій частині Водного кодекса України та Закону України « Про тваринний світ». Деякі уточнення та допов­нення до переліку природних ресурсів загальнодержавного значен­ня надаються також у ст. 4 Закону України «Про тваринний світ», частині 2 ст. 4 Закону України «Про рослинний світ» та ін.). Так, згідно з п. «г» частини другої ст. 4 Закону України «Про рослин-

1 Відповідно до ст. 5 Водного кодексу України до природних ресурсів загально­державного значення відносять не всі підземні води, а лише ті, що є джерелом цен­тралізованого водопостачання.

113

Розділ V. Право природокористування

ний світ» до ресурсів загальнодержавного значення віднесені рідкісні й такі, що перебувають під загрозою зникнення, та типові природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги Ук­раїни (Положення про Зелену книгу України затверджено постано­вою Кабінету Міністрів України від 29 серпня 2002 р. № 1286).

До природних ресурсів місцевого значення належать ресурси, не віднесені законодавством України до природних ресурсів за­гальнодержавного значення.

Деякі акти природоресурсного законодавства більш детально розкривають зміст категорії «природні ресурси місцевого значен­ня». Так, частиною другою ст. 5 Водного кодексу України до вод­них об'єктів місцевого значення віднесено:

поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах
однієї області і які не віднесені до водних об'єктів загальнодержав­
ного значення;

підземні води, які не можуть бути джерелом централізовано­
го водопостачання.

До природних рослинних ресурсів місцевого значення належать дикорослі та інші несшьськогосподарського призначення, судинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гриби, не віднесені до природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення (частина третя ст. 4 Закону України «Про рослинний світ»).

А Перелік корисних копалин України місцевого значення, за­тверджений відповідно до ст. 6 Кодексу України про надра нака­зом Державного комітету України по геології і використанню надр від 9 червня 1994 р. розкриває поняття корисних копалин місцево­го значення, до яких віднесено більшість видів піску, глини, піско­вику, крейди, доломіту, мергелю, вапняку, сланцю, а також галь­ка, гравій, суглинки, камінь бутовий та ракуша.

Поділ природних ресурсів на ресурси загальнодержавного і місцевого значення не є формальністю. Він має вирішальне зна­чення з погляду визначення правових підстав виникнення і припи­нення права природокористування, особливостей укладання угод щодо тих чи інших природних ресурсів, механізмів забезпечення їх охорони і раціонального використання тощо.

114

§ 5. Принципи права природокористування

£ 5. Принципи права природокористування

Розглянувши основні ознаки права природокористування і структурувавши його за видами, згідно з класифікаційними озна­ками, що визначаються законодавством України, можна виділити і принципи права природокористування. Адже право природокори­стування як система правових норм, об'єднаних у правовий інсти­тут, базується на ряді принципових положень, постулатів, які виз­начають перспективний напрям розвитку права. Головними серед них є такі:

цільовий характер використання природних ресурсів;

додержання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог у про­
цесі використання природних ресурсів;

збалансованість економічних і екологічних чинників у про­
цесі природокористування;

екосистемний підхід до природи як до цілісного організму,
незаподіяння в процесі використання одного природного ресурсу
шкоди іншим;

непорушення в процесі природокористування прав та інте­
ресів інших власників і користувачів природних ресурсів;

безоплатність загального і платність спеціального природоко­
ристування та деякі інші.

Усі ці принципи відображено в екологічному законодавстві Ук­раїни. Розглянемо деякі з них.

^ Принцип цільового характеру природокористування закріплений усіма базовими актами природоресурсного законодавства України. Особливістю вітчизняного законодавства є поширення цього принципу не лише на природокористувачів, а й на власників при­родних ресурсів. Зміст цільового характеру природокористування полягає в обумовленій законодавством можливості використовува­ти природний об'єкт (його частину) лише за тим цільовим призна­ченням, для якого він переданий у власність чи наданий у корис­тування і недопустимість, за загальним правилом, його викорис­тання за іншим цільовим призначенням.

Деякі акти природоресурсного законодавства (передусім земель­ного) поділяють природні ресурси на категорії, визначаючи особ­ливості режиму використання кожної з таких категорій. Цей поділ вирішально впливає і на цільовий характер природокористування конкретних суб'єктів, яким відповідні ресурси передаються у

115

Розділ V. Право природокористування

власність чи надаються в користування. Так, відповідно до ст. 19 ЗК землі України за основним цільовим призначенням поділяють­ся на такі категорії:

землі сільськогосподарського призначення;

землі житлової та громадської забудови;

землі природно-заповідного та іншого природоохоронного при­
значення;

землі оздоровчого призначення;

землі рекреаційного призначення;

землі історико-культурного призначення;

землі лісового фонду;

землі водного фонду;

землі промисловості, транспорту, зв 'язку, енергетики, оборони
та іншого призначення.

Земельні ділянки кожної категорії земель, не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебува­ти у запасі.

Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та місцевого самовряду­вання відповідно до їх повноважень. А зміна цільового призначен­ня земель провадиться органами виконавчої влади або місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання в користування, вилучення (викуп) земель, і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Зміна ж цільового призначення земель, які перебувають у влас­ності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Законодавство захищає порядок встановлення та зміни цільово­го призначення земель. Порушення такого порядку є підставою для:

— визнання недійсними рішень органів державної влади та
місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних діля­
нок громадянам та юридичним особам;

визнання недійсними угод щодо земельних ділянок;

відмови в державній реєстрації земельних ділянок або виз­
нання реєстрації недійсною;

116

г

§ 5. Принципи права природокористування

— притягнення до відповідальності відповідно до закону грома­
дян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлен­
ня та зміни цільового призначення земель.

Використання землі виключно за цільовим призначенням є го­ловним обов'язком як власників земельних ділянок (ст. 91 ЗК Ук­раїни), так і землекористувачів (ст. 96 ЗК України).

При наданні земельних ділянок у цільове користування (так са­мо як і у власність) обов'язково враховується поділ земель на відповідні категорії. Крім того, надання у власність чи передача в користування земельних ділянок тієї чи іншої категорії також здійснюється для певних потреб. Законодавство при цьому вста­новлює ряд обов'язкових правил природокористування. Одним із найважливіших серед них є пріоритетність сільськогосподарського використання земель, тобто землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогоспо­дарського використання (ст. 23 ЗК України). Землі сільськогоспо­дарського призначення можуть надаватись у власність чи користу­вання фізичних чи юридичних осіб для однієї з таких потреб:

для ведення фермерського господарства (ст. 32 ЗК України);

під особисте селянське господарство (ст. 33);

для сінокосіння та випасання худоби (ст. 34);

для індивідуального чи колективного садівництва (ст. 35);

для городництва (ст. 36).

Лісове законодавство, реалізуючи відповідний універсальний принцип, передбачає такі види цільового використання лісових ре­сурсів:

заготівля деревини під час рубок головного користування;

заготівля живиці;

заготівля другорядних лісових матеріалів (пень, луб, кора, де­
ревна зелень тощо);

побічні лісові користування.

При цьому відповідний перелік не є вичерпним. Законодавст­вом України можуть передбачатися й інші види цільового викори­стання лісових ресурсів (ст. 50 Лісового кодексу України).

Хронологічно більш пізнє законодавство про рослинний світ певною мірою розвиває принцип цільового використання природ­них ресурсів, у тому числі лісових, стосовно дикорослих та інших несільськогосподарського призначення судинних рослин, мохо­подібних, водоростей, лишайників, а також грибів, їх угруповань і

117

Розділ V. Право природокористування

місцезростань. Законом України «Про рослинний світ» (1999 р.) передбачаються такі види цільового використання рослинних ре­сурсів (ст. 10):

збирання лікарських рослин;

заготівля деревини під час рубок головного користування;

заготівля живиці;

заготівля кори, лубу, деревної зелені, деревних соків тощо;

збирання квітів, ягід, плодів, горіхів, насіння, грибів, лісової
підстилки, очерету тощо;

заготівля сіна;

випасання худоби.

Принцип цільового використання водних ресурсів закріплений Водним кодексом України та іншими актами водного законодавст­ва. Основними видами водокористування за цим кодексом є:

забір води з водних об'єктів із застосуванням споруд або
технічних пристроїв (ст. 48 та ін.);

скидання у водні об'єкти зворотних вод (статті 48, 70—75);

користування водами для потреб гідроенергетики (ст. 66) та
водного транспорту (ст. 67);




користування водними об'єктами для потреб повітряного
транспорту (ст. 53);

використання водних об'єктів (їх частин) для промислового
добування риби, іншого водного промислу, для ведення мисливсь­
кого господарства (ст. 68);

використання вод для протипожежних потреб (ст. 69),

— інші види водокористування та користування водними
об'єктами, передбачені водним законодавством України.

Звичайно, наведені види водокористування та користування водними об'єктами є основними. Вони мають і свій внутрішній поділ, який знаходить відображення в законодавстві. Так, перший із вищенаведених видів водокористування має суттєві особливості в сфері питного і господарсько-побутового водопостачання насе­лення (глава 11 Водного кодексу), використання вод для потреб сільського, лісового господарства (ст. 65), для потреб промисло­вості (ст. 66), для інших державних і громадських потреб та інших галузей економіки. А скидання у водні об'єкти зворотних вод як вид цільового водокористування буде різнитися за особливостями режиму при скиданні у водні об'єкти промислових, комунально-побутових, шахтних, кар'єрних, рудникових чи дренажних вод.

118

§ 5. Принципи права природокористування

Кодекс України про надра також чітко закріплює принцип цільового характеру використання надр. Згідно з його ст. 14 надра можуть надаватись у користування для такого цільового призна­чення:

геологічного вивчення, в тому числі дослідно-промислових
розробок родовищ корисних копалин загальнодержавного зна­
чення;

видобування корисних копалин;

будівництва та експлуатації підземних споруд, не пов'язаних
з видобуванням корисних копалин, у тому числі споруд для
підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів,
захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва, скидання
стічних вод;

створення геологічних територій та об'єктів, що мають важ­
ливе наукове, культурне, санітарно-оздоровче значення (наукові
полігони, геологічні заповідники, заказники, пам'ятки природи,
лікувальні, оздоровчі заклади та ін.);

задоволення інших потреб.

Цільовий характер використання об'єктів тваринного світу вста­новлений фауністичним законодавством. Так, Закон України «Про тваринний світ» виділяє такі види використання цих природних об'єктів:

мисливство;

рибальство, включаючи добування водних безхребетних тва­
рин;

використання диких тварин з метою отримання продуктів їх
життєдіяльності;

добування (придбання) диких тварин з метою їх утримання і
розведення у напіввільних умовах чи в неволі;

використання корисних властивостей життєдіяльності тварин
— природних санітарів середовища, запилювачів рослин тощо:

використання об'єктів тваринного світу в наукових, культур­
но-освітніх, виховних та естетичних цілях.

З певними обмеженнями принцип цільового характеру приро­докористування закріплюється і законодавством України про охо­рону атмосферного повітря. Безумовно, ніякі законодавчі заходи не можуть обмежити основного призначення атмосферного повітря як природного ресурсу — забезпечувати людину і всі біологічні ресурси планети сприятливим для життєдіяльності

119

Розділ V. Право природокористування

повітрям. Принцип цільового використання поширюється лише на використання атмосферного повітря для виробничих потреб, хоча регламентація використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення вилучена з останньої ред. За­кону України «Про охорону атмосферного повітря» (2001 р.) (в історичному плані можна звернутися до статей 30—32 Закону Ук­раїни «Про охорону атмосферного повітря» в ред. від (1992 р.).

Принцип цільового характеру природокористування червоною ниткою проходить крізь законодавство України про природно-за­повідний фонд. Більшість територій та об'єктів природно-за­повідного фонду повинні використовуватися виключно за тим призначенням, для якого вони були відведені. Деяким винятком з цього загального правила є заказники, режим яких дозволяє всі ви­ди господарського використання, за винятком діяльності, що супе­речить цілям і завданням, передбаченим положенням про конкрет­ний заказник (ст. 26 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»). На деяких категоріях природно-заповідного фон­ду, щодо яких законодавством передбачене функціональне зону­вання територій (біосферні заповідники, національні природні парки, ботанічні сади та деякі інші), цільове використання певних зон не перешкоджає їх використанню за іншим цільовим призна­ченням. Так, зона антропогенних ландшафтів біосферних за­повідників включає території традиційного землекористування, лісокористування, водокористування, місць поселення, рекреації та інших видів господарської діяльності. Крім того, в межах тери­торій біосферних заповідників можуть виділятися зони регульова­ного заповідного режиму, до складу яких включаються об'єкти природно-заповідного фонду інших категорій (зокрема, регіональ­ні ландшафтні парки, заказники, заповідні урочища) (ст. 18 Зако-

на відповідних територіях встановлюється ніби подвійний режим

ну України «Про природно-заповідний фонд України»). При цьому на відповідних територія цільового використання.

^ Принцип додержання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог при використанні природних ресурсів полягає в здійсненні системи пра­вових, організаційних, техніко-технологічних, економічних та інших заходів, спрямованих на охорону природи, її ресурсів та об'єктів, а також здоров'я людини у процесі природокористування. Цей принцип досить повно відображений у ст. 40 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Його суть 120

§ 5. Принципи права природокористування

полягає в тому, що використання природних ресурсів громадяна­ми, підприємствами, установами та організаціями здійснюється з додержанням обов'язкових екологічних вимог, а саме:

— раціонального і економного використання природних ре­
сурсів на основі широкого застосування новітніх технологій;

здійснення заходів щодо запобігання псуванню (тобто спричи­
ненню шкоди природним об'єктам), забрудненню (тобто несприят­
ливим змінам складу і властивостей природних об'єктів та ресурсів
у результаті надходження в них забруднюючих речовин), виснажен­
ню (тобто кількісному вичерпанню) природних ресурсів, негатив­
ному впливу на стан навколишнього природного середовища;

здійснення заходів щодо відтворення відновлюваних природ­
них ресурсів;

— застосування біологічних, хімічних та інших методів
поліпшення якості природних ресурсів, які забезпечують охорону
навколишнього природного середовища і безпеку населення;

збереження територій та об'єктів природно-заповідного фон­
ду, а також інших територій, що підлягають особливій охороні;

здійснення господарської та іншої діяльності без порушення
екологічних прав інших осіб;

виконання інших екологічних вимог, встановлених законо­
давством України.

Ці загальні правила щодо додержання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог у процесі природокористування розвиваються і конкретизуються в природоресурсному і санітарно-гігієнічному за­конодавстві України. Спеціальні розділи, присвячені природоохо­ронним заходам, додержанню екологічних вимог у процесі викори­стання природних ресурсів, містяться в ЗК України (глава 26, статті 162—168), Лісовому кодексі України (розділ VI, статті 85— 88), Водному кодексі України (розділ 4, статті 85—108), Кодексі України про надра (розділ VI, статті 56—59), Законі України «Про тваринний світ» (розділ IV, статті 36—54), Законі України «Про рослинний світ» (розділ VI, статті 25—32). Широкий комплекс за­ходів щодо охорони атмосферного повітря в процесі господарської діяльності передбачає Закон України «Про охорону атмосферного повітря» (це передусім норми розділів II—IV). А питання гігієнічної регламентації та державної реєстрації небезпечних фак­торів фізичної, хімічної, біологічної природи, присутніх у середо­вищі життєдіяльності людини, критеріїв їх допустимого впливу на

121

Розділ У. Право природокористування

здоров'я людини, регламентації заходів щодо обмеження їх інтен­сивності чи тривалості знаходять відображення в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя насе­лення» (1994 р.) з наступними змінами).

Земельним законодавством, зокрема, регламентується система правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямо­ваних на раціональне використання земель, запобігання необгрун­тованому вилученню земель сільськогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підви­щення родючості грунтів, підвищення продуктивності земель лісо­вого фонду, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-куль-турного призначення. Ці заходи включають:

обгрунтування і забезпечення досягнення раціонального зем­
лекористування ;

захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагар­
ників від необгрунтованого їх вилучення для інших потреб;

захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування,
вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення
відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами
та від інших несприятливих природних і техногенних процесів;

збереження природних водно-болотних угідь;




запобігання погіршенню естетичного стану та екологічної
ролі антропогенних ландшафтів;

консервацію деградованих і малопродуктивних сільськогос­
подарських угідь (ст. 164 ЗК України).

З метою забезпечення екологічної та санітарно-гігієнічної без­пеки громадян законодавством визначаються вимоги щодо якості земель, допустимого антропогенного навантаження на ґрунти та окремі території, допустимого сільськогосподарського освоєння земель тощо шляхом встановлення таких нормативів:

а) оптимального співвідношення земельних угідь;

б) якісного стану Грунтів;

в) гранично допустимого забруднення грунтів;

г) показників деградації земель та ґрунтів (ст. 165 ЗК України).

Додержання вимог законодавства про охорону довкілля, підви­щення родючості ґрунтів та збереження інших корисних властиво­стей землі належить до обов'язків землекористувачів (ст. 96 ЗК Ук­раїни).

122

§ 5. Принципи права природокористування

Використання земельної ділянки способами, що суперечать екологічним вимогам, є однією з підстав припинення права кори­стування земельною ділянкою (пункт «г» ст. 141 ЗК України).

А громадяни та юридичні особи, винні в: псуванні сільськогос­подарських угідь та інших земель, їх забрудненні хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засміченні про­мисловими, побутовими та іншими відходами; розміщенні, проек­туванні, будівництві, введенні в дію об'єктів, що негативно впли­вають на стан земель; непроведенні рекультивації порушених зе­мель; знищенні або пошкодженні протиерозійних і гідротехнічних споруд, захисних насаджень; невиконанні умов знімання, збере­ження і нанесення родючого шару ґрунту, — несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до за­конодавства (ст. 211 ЗК України, статті 52—54 Кодексу України про адміністративні правопорушення, статті 236, 237 та 239 Кримінального кодексу України).

Збалансованість економічних і екологічних чинників як принцип права природокористування набув послідовного втілення в законо­давстві України лише в останнє десятиліття. Він є похідним від однієї з найпоширеніших у сучасному праві навколишнього сере­довища теорії взаємовідносин суспільства та природи — концепції сталого розвитку. Остання посідає дедалі вагоміше місце в право­вих системах багатьох країн світу.

Поштовх для її впровадження в правотворчу та правозастосовчу практику світове співтовариство отримало наприкінці 1980-х років, за активного сприяння Організації Об'єднаних Націй, під егідою якої в 1984 р. було створено Міжнародну комісію з навколишньо­го середовища й розвитку на чолі з прем'єр-міністром Норвегії Гру Харлем Брундтланд. У результаті діяльності цієї Комісії в 1987 р. Генеральній асамблеї ООН було подано історичну доповідь «Наше спільне майбутнє»1. Саме з моменту оприлюднення доповіді почи­нається офіційний відлік часу виникнення концепції сталого роз­витку.

Концепцією запропоновано досить чітку програму поєднання екологічних чинників з економічним і соціальним розвитком. Во­на більш реалістична, а тому й більш перспективна, ніж концепція

1 Наше общее будущее. Доклад Международной комиссии по окружающей сре-де и развитию (МКОСР). - М., 1989.

123

Розділ V. Право природокористування

обмеження економічного розвитку і народонаселення задля збере­ження навколишнього природного середовища, що хронологічно передувала теорії сталого розвитку, але не знайшла послідовного втілення ні в міжнародному праві, ні в національних правових си­стемах держав.

Концепція сталого розвитку наскільки проста як теорія, настільки ж складна в практичній реалізації. Вона базується на то­му, що не можна ототожнювати розвиток з більш вузьким понят­тям економічного зростання. Розвиток лише тоді може бути визна­ний сталим, коли він спрямований на довгострокову перспективу, тобто не тільки задовольняє потреби сучасного покоління, а й не ставить під загрозу здатність прийдешніх поколінь задовольняти свої потреби.

Ця концепція базується на двох ключових поняттях: потреби розвитку й обмеження розвитку, що в ідеалі мають бути взаємно врівноваженими. Конструктивним у концепції є те, що еко­логічний фактор не «винесений за дужки» розвитку, а безпосеред­ньо включається в його процес. Екологічні цілі суспільства розгля­даються не як протилежні його економічним цілям, а як узгоджені, однопорядкові. Розвиток не може здійснюватися на довгостроковій основі, коли природоресурсна база виснажується і погіршується. Водночас не можна забезпечити екологічні інтереси суспільства, якщо не враховуються фінансові та інші втрати, пов'язані з відтво­ренням природних ресурсів, охороною навколишнього середовища.

Концепція вимагає збалансованості економічних і екологічних цілей у процесі природокористування. Цього не важко досягти, об­раховуючи всі затрати-вигоди від здійснення екологічно коректно­го природокористування в довгостроковому контексті. Так, діяль­ність, спрямована на збереження і охорону земель чи лісових ре­сурсів, поліпшує довгострокові перспективи сільськогосподарсько­го/лісогосподарського розвитку. А ресурсо- та енергозберігаюча діяльність, утилізація відходів з їх вторинним використанням слу­гують не лише економічним, а й екологічним цілям суспільства. «Все, що не є екологічно прийнятним, не повинно бути економічно вигідним» — таким є один з основних постулатів цієї концепції.

Принцип збалансованого врахування економічних і екологічних чинників у процесі природокористування починає набувати певно­го розвитку в екологічному законодавстві України, а також в ор­ганізаційній діяльності держави і суспільства. Постулати сталого

124

§ 5. Принципи права природокористування

розвитку проголошуються в преамбулах і текстах більшості актів екологічного законодавства.

Практичній реалізації принципу збалансованого поєднання економічних і екологічних чинників у процесі природокористуван­ня сприяє запровадження відповідно до Закону України «Про охо­рону навколишнього природного середовища» економічного ме­ханізму природокористування та охорони навколишнього середо­вища, що постійно вдосконалюється і поглиблюється. Велика ува­га приділяється інституційному й організаційно-методичному за­безпеченню збалансованого, сталого розвитку України.

З метою забезпечення узгодженого розв'язання проблем соціально-економічного розвитку, охорони навколишнього при­родного середовища і раціонального використання природних ре­сурсів в Україні та виконання рішень Конференції ООН з навко­лишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.) поста­новою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 1997 р. було утво­рено Національну комісію сталого розвитку України при Кабінеті Міністрів України.

24 грудня 1999 р. Постановою Верховної Ради України було схвалено Концепцію сталого розвитку населених пунктів як осно­ву для розробки нормативно-правових актів, програм та проектів щодо регулювання планування і забудови, стимулювання інвес­тиційної діяльності, вдосконалення податкової політики, напов­нення і раціонального використання місцевих бюджетів для забез­печення соціально-економічного розвитку населених пунктів.

Багатоаспектним характером і спрямованістю на довгострокову перспективу в контексті забезпечення збалансованості еко­номічних і екологічних чинників сталого розвитку України харак­теризується Комплексна програма реалізації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому саміті зі сталого розвит­ку, на 2003—2015 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 р.

Нарешті, виявом особливої уваги до проблеми з боку держави стало створення при Президентові України консультативно-дорад-чого органу — Національної ради зі сталого розвитку України (По­ложення про Національну раду затверджено Указом Президента України від 3 травня 2003 р.), до основних завдань якої належать:

— вироблення пропозицій щодо національної стратегії перехо­ду України на принципи сталого розвитку;

125

Розділ V. Право природокористування

оцінка стану реалізації державної політики щодо створення
еколого-економічних передумов для сталого розвитку України;

експертиза проектів законів України, інших нормативно-пра­
вових актів з питань організації використання природоресурсного
потенціалу, державної політики у сфері матеріального виробництва
та здійснення заходів, спрямованих на забезпечення сталого роз­
витку України;

розроблення пропозицій, спрямованих на виконання рішень
та рекомендацій Комісії сталого розвитку Економічної та соціаль­
ної ради ООН та інше.

Очолює Національну раду зі сталого розвитку Президент Ук­раїни. Ним же затверджується персональний склад Ради. Наукове супроводження діяльності Національної ради забезпечує Націо­нальна академія наук України.

Принцип екосистемного підходу до природи як до цілісного організму, незаподіяння в процесі використання одного природного ресурсу шкоди іншим має основоположне значення для права при­родокористування, як і для екологічного права в цілому. Поява цього принципу в праві пов'язана з усвідомленням взаємозв'язку природних процесів і явищ, їх впливу на загальний стан екосистем. Так, хімічне забруднення атмосфери внаслідок осідання забрудню­ючих речовин призводить до забруднення грунтів, надр, зміни ста­ну водойм і всього різноманіття біологічних ресурсів, як рослинно­го, так і тваринного походження. Причому внаслідок залежності природних процесів від метеорологічних умов перенесення забруд­нень може здійснюватися на великі відстані й негативно впливати на природні ресурси далеко за межами їх виникнення. Невипадко­во в зв'язку з цим, що навіть атмосфера над Антарктидою не поз­бавлена негативних забруднень, джерелами виникнення яких є господарська діяльність у місцях, значно віддалених від цього ма­терика.

Екологічне право України послідовно втілює принцип екосис­темного підходу до природи в процесі природокористування. Ба­зисні засади цього підходу було закладено Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища». Навколишнє природне середовище розглядається законом як сукупність при­родних і природно-соціальних умов та процесів (ст. 5). До цього в законодавстві домінував природоресурсний принцип диференційо­ваного регулювання земельних, водних, лісових, гірничих, атмо-

126


7720210738307749.html
7720296347032663.html
7720400986891989.html
7720501718513005.html
7720541647245057.html